1. Кочерган Загальне Мовознавство Пдф
2. Кочерган Загальне Мовознавство Онлайн
3. Загальне Мовознавство Кочерган Скачать Бесплатно
4. Кочерган Загальне Мовознавство 1999 Скачать
5. Кочерган Загальне Мовознавство 2008 Скачать

Мовознавство вивчає не лише мови, які існують (існували чи можливі в майбутньому), але й людську мову взагалі. Мова не доступна лінгвістові для прямого спостереження; безпосередньо спостережні лише факти, або мовні явища, тобто носіїв живої мови разом з їхніми результатами або мовний матеріал (обмежений масив, якою вже ніхто не користується як основним засобом спілкування). Об'єкт і суб'єкт вивчення Як гуманітарна наука, мовознавство не завжди відокремлює суб'єкт пізнання ( лінгвіста) від об'єкта пізнання (мови, що вивчається), особливо якщо лінгвіст вивчає свою.

Книга Ш1я7 К75 Кочерган, Михайло Петрович. Основи зіставного мовознавства: підручник для вузів / Михайло Петрович Кочерган. – Київ: Академія, 2006. – (Альма-матер). - Бібліогр.: с.387-403 та наприкінці розд. - ISBN 966-580-213-5. ББК Ш104 ХНУ-Книгозабезпеченість = Загальне. У підручнику розглянуто сутність, предмет, завдання, місце загального мовознавства у системі наук про мову, основні аспекти теорії мови: знакову природу, структуру мови, взаємозв'язок мови і мислення, співвідношення мови і мовлення, фонологічну, граматичну, лексико-семантичну її системи та проміжні.

Загальне мовознавство. Кочерган М. П. скачать книгу BookSee - Download books for free.

Лінгвістами часто стають люди, які поєднують тонку мовну (чуття мови) із загостреною мовною (здатністю замислюватися над своїм мовним чуттям). Опора на рефлексію для здобуття мовних даних називається.

Гносеологічний аспект Мовознавство включає: спостереження; реєстрування й описування фактів мовлення; висування гіпотез, які пояснюють ці факти; формулювання гіпотез у вигляді теорій і моделей, які описують мову; їх експериментальну перевірку і спростування; прогнозування мовної поведінки. Пояснення фактів буває внутрішнім (самими мовними фактами) або зовнішнім (фактами фізіологічними, психологічними, логічними чи соціальними). Також: — ( широко розуміючи) галузь мовознавства, що вивчає загальні ознаки й функції людської мови не лише в теоретичному ( вузькому розумінні), але також у прикладному й історичному аспектах. Натомість конкретне мовознавство вивчає окремі мови (н-д, ), їх групи (н-д, ) чи ареали (н-д, ). Розділи і галузі мовознавства:. — вивчає звуковий склад мови.

— вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі. — вивчає будову мови. — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці. — вивчає лексику (словниковий склад мови). — вивчає лексично неподільні поєднання слів.

— наука про укладання словників. — наука про власні назви.

— вивчає походження і історію слів мови. — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів.

— наука про значення слів. — розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем. — вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці. — вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту. — вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, котру відіграє мова в житті суспільства. — функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища. — ставить своєю метою використання математичних моделей для опису природних мов.

— описова лінгвістика. — комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння. — вивчає стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). — займається створенням, обробкою та використанням корпусів.

Докладніше: Стародавній світ Перші мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 столітті до нашої ери у стародавніх країнах:,. Своє мовознавче вчення також розвинули. У загальному, мова розглядалася у трьох аспектах:. (Стародавня Індія).

У Давній Індії мовознавство використовувалося го́ловно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником вважають, який жив у 4 столітті до н. е. Давньогрецьке мовознавство у першому періоді (V—III століття до н. е.) можна характеризувати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (III століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи (за природою) і (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови.

У другому періоді (III століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула. Найвидатнішим її представником був. Загалом, у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи:, і. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції. Давньогрецьке мовознавче вчення продовжували розвивати римські вчені. Вони доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з. Граматичні терміни античної Греції дійшли до нас трансформованими на латинський зразок через праці Доната «Граматика» (4 століття) і Прісціана «Граматичне вчення» (6 століття).

Арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології. Великий внесок у мовознавчу науку зробила лексикографічна праця (11 століття) — багатомовний словник близькосхідних мов. У Стародавньому Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. 13 століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях:, і.

Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо. 13-18 століття У розвивалися дві основні лінгвістичні школи: та арабсько-єврейська. Оскільки латинська мова стала мовою освіти, релігії і науки в Європі, на основі давньої лексикографічної традиції з 13 століття почали укладатися різні граматики та словники. У період середньовіччя та, як і в давньогрецькій науці, мова була проблемою обговорення у філософських та філологічних працях. З 16 століття європейська цивілізація починає відкривати для себе нові народи та мови, що зумовлює потребу укладання нових словників та граматик. У багатьох країнах проводиться велика лексикографічна робота (, ).

У році було укладено, що мала великий вплив на подальший розвиток мовознавчої науки і стала вельми популярною у Європі. Вона базувалася на філософії, згідно з якою основними принципами побудови граматики повинні бути:. логічність (раціональність). універсальність (тобто повинна бути загальною для всіх мов). Початок 19 століття У першій чверті розвинулося особливо. Завдячуючи елементам зіставлення мовних фактів та історизму попередніх століть, які мали місце в описових граматиках, окремих дослідженнях і лексикографічних працях філологів як стародавнього світу, так і пізніших часів. В ці часи було створено ряд праць: в Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської і германської мов» (1816) і Якоба Грімма (1785—1863) «Німецька граматика» (1819); в — праця Расмуса Крістіана Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови або походження ісландської мови» (1818) і в — праця Олександра Востокова (1781—1864) «Розвідка про слов'янську мову» (1820).

Вільгельм Гумбольдт є засновником загального мовознавства та його теоретичних основ. Своїх послідовників його вчення знайшло у так званому. Свої мовознавчі ідеї учений формулював у працях: «Про виникнення граматичних форм і їх вплив на розвиток ідей» (1822), «Про двоїну» (1827), «Про буквене письмо і його зв'язок з будовою мови» (1824), «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку» (1843), «Про зв'язок письма з мовою» (1836), «Про мову каві на острові Ява» (1836—1839). Для теоретичної лінгвістики особливе значення має тритомна праця «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», зокрема перший том її, який має окрему назву «Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду».

Гумбольдта, прямим об'єктом теоретичного мовознавства є мова як цілісна структура, її походження, перспективи розвитку, відношення до виникнення людини, до її еволюції. Гумбольдт послідовно розрізняв у мові і, але не вбачав різниці між і. Під мовою він розумів сукупність усього, що говориться.

Також, вчений твердить, що реальною підставою для визначення початку розрізнення мов є дух народу і мова є безперервною діяльністю духу. Фердинанд де Соссюр. Фердинанд де Сосюр Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей і однієї монографії «Курс загальної лінгвістики», опублікованої через три роки після смерті автора (1916 року). «Курс загальної лінгвістики» опублікували учні, які відредагували і упорядкували свої записи з лекцій мовознавця. На основі вчення розвинулося багато лінгвістичних шкіл, зокрема.

Порівняльно-історичне мовознавство Біологічний напрям, з кожним десятиліттям зміцнюючи свої позиції, розгалужувалось, залежно від принципів і способів пояснення об'єктів, на окремі напрямки та школи. Існували натуралістичний, молодограматичний, логічний і психологічний напрями. Засновником біологічного методу є німецький лінгвіст (1821—1868). Розуміння мови як природного організму в лінгвістичній концепції Шлейхера. Натуралістична теорія Шлейхера. Він розцінював мову як природний організм. «Мови — це утворені зі звукової матерії природні організми, до того ж найвищі з усіх; вони виявляють свої властивості природного організму не тільки в тому, що всі вони класифікуються на роди, види, підвиди і т.ін., але і в тому, що їх зростання відбувається за певними законами» (39, 95, ч.

Мови виникли природним шляхом, незалежно від людської волі. Воля людини безсила змінити що-небудь в мові, як не може вона змінити і будови людського організму, тому закони мови об'єктивні і зовнішні відносно людини, як і закони природи.

Шлейхер підкреслює, що закони, встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин, в головних своїх рисах застосовуються і до організмів мов. Саме ці загальні закономірності ріднять мови з іншими породженнями природи, роблять мови природними організмами. Тобто це не біологічне трактування мови, а як нерозривний зв'язок мови і мислення. Мова як вираження мислення за допомогою артикульованих звуків, мова — це звукове вираження думки, мова вираження думок через слова — це єдина і виключна ознака людини.

Створення мови рівноцінно розвитку мозку і органів мовлення. Шлейхер намагався розвинути матеріалістичну теорію мови, засновану на об'єктивних методах вивчення фактів, але нерозуміння суспільної сутності мови й історико-матеріалістичних закономірностей її розвитку(на противагу Гегелю)було серйозною перепоною. Організм як структура, що виникла природнім шляхом, що розвивається та має внутрішню організацію. Чому і в якому трактуванні Шлейхер застосовує термін «морфологія»?

Він зосереджує увагу на дослідженні характеру мовних форм, а головне форми, що пов'язана з поняттям слова, де досягається синтез значення і відношення(граматична функція). Вчення про мовні типа Шлейхер називав морфологією, запозичивши цей термін з природознавства, де він позначав науку про будову й формоутворення рослин. Морфологія мов повинна, за Шлейхером, вивчати морфологічні типи мов, їх походження і взаємовідносини. Концепція лінгвістики як науки у розумінні Шлейхера.

Він рухався від концепції, що мова—природний організм, до розмежування мовознавства і філології. Мовознавство, що вивчає мову як природне формування, складає частину природної історії людини. Мовознавець у Шлейхера виступає в ролі природодослідника, який ставиться до мов так само, як ботанік до рослин: естетична і практична оцінки рослини для ботаніка байдужі, він повинен вивчати лише закони будови і розвитку рослинних організмів. Філологія ж має справу з історією, яка починається там, де виявляється вільна воля людини. Об'єкт філології — створені людьми літературні тексти, письмові пам'ятки. Вона знаходить матеріал лише там, де є література, тому не може, наприклад, існувати філологія у неписьменних американських індійців. І, навпаки, для мовознавства мови і діалекти неписьменних народів викликають величезний інтерес.

Філологічний аналіз і коментар текстів, на думку Шлейхера, схильний до суб'єктивізму дослідника. Разом з тим є сфери, де філологія і мовознавство сходяться, наприклад, синтаксис. У ньому панують об'єктивні закони, а з іншого боку, певну роль відіграють і суб'єктивні обставини, такі, як воля людей.

Теорія двох періодів мовної еволюції у концепції Шлейхера. Еволюція мови складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). Становлення мовних структур, досягнення ними формальної завершеності відбувається в доісторичний період; в історичний період вони використовуються в готовому вигляді; в історичний період, мовні структури можуть лише розпадатися, модифікуватися, руйнуватися. Морфологічний тип (клас) мови визначається будовою слова, яке може виражати значення («корінь») і ставлення («суфікс»).

У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдта, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Історико-генетичний напрямок концепції Шлейхера. Августу Шлейхеру мовознавство також завдячує випрацюванням натуралізму як філософії мови. З його іменем пов'язано не тільки оформлення індоєвропеїстики в особливу науку, але і застосування природно-наукового методу в дослідженнях мови. Разом з мовознавством вивчав філософію і ботаніку, що наклало відомий відбиток і на його погляди. Пов'язаний другий період розвитку порівняльно-історичного мовознавства.

У своєму «компендіумі» Шлейхер уточнює і удосконалює дослідницькі прийоми, завдяки чому розширюється наукова проблематика компаративістики. Шлейхер вибудовує теорію родовідного дерева, в якій головну роль відіграє поняття прамови або мови предків.

З прамови виходять мови, що утворюють мови, які становлять мовний ряд, або мовне дерево, що поділяється на мовні родини, або мовні гілки. Шлейхера здійснила величезний вплив на розвиток порівняльно-історичного мовознавства і її відгомін учувається у низці сучасних досліджень. Один з найвагоміших результатів компаративістики є створення генеалогічної класифікації мов світу. Сучасне порівняльно-історичне мовознавство і його останні досягнення значною мірою характеризуються відкриттям нових мовних матеріалів, розширенням предмету і методів дослідження. Ідея Ш про відновлення прамови не реальна, але саме реконструкція стала основним ядром порівняльної граматики. Теорія родовідного дерева. Спочатку прамова стала членуватися на діалектні зони, котрі своєю чергою почали виділятися в самостійні мови.

Розчленовування прамови Щлейхер утілив в родовідному дереві. Основи лінгвістичного доробку Шлейхера.

Професор Єнського університету. Основними працями Шлейхера є «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856—1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861). Вперше вимога врахувати звукових закономырностей при мовному порівнянні — створений метод порівняльно-історичного дослідження. Спробував реконструювати індоєвропейську прамову як систему форм. Вперше встановив різницю між генетичним родством мов та типологічною схожістю. Створив теорію «родового дерева» враховуючи географічне розташування та теорію мовних контактів. Чітко сформулював поняття праіндоєвропейської мови(санскрит).

Вивчення живого народного мовлення, польова лінгвістична робота. «природно-науковий» принцип підходу до фактів мови і теорія двох періодів мовного розвитку. Завдання лінгвістики за теорією шлейхера.

Вивчення будови мови, вплив різних типів морфологічних структур, вивчення їх у синхронному та діахронному планах. Завдання філології — використання мови, філологія відносяться до історії, функціонування мови в суспільстві. З якою метою і в якій теорії шлейхер використовує поняття морфологічний тип мови Як і Гумбольдт, Шлейхер вважав, що вивчення мовної форми і типологічна і генеалогічна систематика мов становлять основний зміст лінгвістики («глоттікі»), яка вивчає походження та подальший розвиток цих форм мови. Морфологічна класифікація мов.

Вчення про мовні типах Шлейхер 'називав морфологією, запозичивши цей термін з природознавства, де він позначав науку про будову й формоутворенні рослин. Морфологія мов повинна, по Шлейх-ру, вивчати морфологічні типи мов, їх походження і взаємні відносини.

Морфологічний тип (клас) мови визначається будовою слова, яке може виражати значення («корінь») і ставлення («суфікс»). Допускаються три типи комбінацій значення і відносини: ізолюючі мови мають тільки значення (коріння); агглютинирующие мови виражають значення і ставлення (коріння і приставки); флективні мови утворюють в слові одиницю, яка має і значення ставлення.

Полісінтетіческіе мови, виділені Гумбольдтом, Шлейхер розглядав як варіант аглютинативна форми мови. Морфологічні типи мови, на думку Шлейхера, є прояв трьох ступенів (стадій) розвитку: односкладовий клас представляє найдавнішу форму, початок розвитку; аглютинативна — це середня ступінь розвитку; флектирующие мови як останній ступінь містять в собі в стислому вигляді елементи двох попередніх щаблів розвитку. Психологічний напрям Фундатором психологічного напряму був Г. Згодом ідеї цього напряму розвинули український вчений і німецький учений. Теоретичні засади мовознавчих поглядів Г. Штайнталя формувалися під значним впливом філософії мови В. Гумбольдта і, головним чином, психологічної концепції Йоганна-Фрідріха Гербарта.

Лінгвістична діяльність Г. Штайнталя була спрямована проти логічної граматики (найвиразнішим представником якої був К. Беккер) і натуралізму в мовознавчих поглядах А.

Свої психолого-лінгвістичні ідеї Г. Штайнталь виклав у таких працях: «Твори В.

Гумбольдта з філософії мови» (1848), «Вступ до психології і мовознавства» (вид. 2, 1881), «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850) та ін.

Потебня Олександр Опанасович Олександру Потебні (1835—1891), прихильником психологічного методу, належить першість у поєднанні порівняльного методу з історичним. До нього мовознавства обмежувався дослідженням переважно фонетики і морфології. О. О. Потебня вперше в історії лінгвістичних учень, об'єднавши ці методи в один, застосував його у вивченні синтаксису мови. Він є засновником. Вундт розглядав мову, її явища під кутом зору психічної діяльності не окремої особи, а всього народу. Народно-психологічне пояснення лексико-семантичних змін, словотвору, форм слів, сполучення слів у висловленнях і виведення з цих пояснень психологічних законів зумовлено прагненням В. Вундта, як і Г.

Штайнталя, створити нову галузь науки —. Московська школа. Докладніше: Засновником Московської школи був (—). За переконанням представників Московської школи, загальне мовознавство обирає об'єктом свого дослідження не окрему мову чи групу мов, а взагалі мову людини, історію мови.

А історичне вивчення людської мови передбачає порівняльне дослідження окремих мов. Московська школа вперше в мовознавчій літературі чітко сформулювала думку про мову як сукупність знаків, що існують для мислення, для вираження думки в мовленні, а також почуттів. Вчення Московської школи найбільше вплинуло на сучасне українське мовознавство.

Казанська школа. Бодуен де Куртене Організатором Казанської лінгвістичної школи був російський і польський учений-славіст І.

Кочерган Загальне Мовознавство Пдф

До найвидатніших представників цієї школи належать два мовознавці — М. В. Крушевський (1851—1887) і В. О. Богородицький (1857—1941). Молодограматизм Молодограматизм як напрям порівняльно-історичного мовознавства виник у середині XIX століття.

Принципи і теоретичні засади цього напрямку визначено у працях («Вступ» до «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», написаний у співавторстві з 1878 р.), Г. Пауля («Принципи історії мови», 1880) та («Вступ до вивчення мови. З історії методології порівняльного мовознавства»; 6-те видання вийшло в 1919 році).

Почали з того, що висловили своє ставлення до порівняльного методу як такого, що не має стабільності, а видозмінюється. Вони підкреслювали, що на кінець 60-х років він зазнав суттєвих змін.

Помітну роль при цьому відіграла праця німецького філолога В. Шерера «До історії німецької мови» (1868). Вони висловили свою незгоду з тим, що попередні покоління дослідників порівняльного мовознавства приділили всю свою увагу дослідженню мови тільки індоєвропейської сім'ї, але зовсім не займалися вивченням її носіїв, не замислювалися над життям мови, над чинниками, що зумовлюють розвиток людської мови і видозміни її матеріалу, взагалі мовної діяльності. У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи: 1) початковий, пов'язаний із діяльністю Боппа, Грімма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву романтичного; 2) натуралістичний, пов'язаний з ученням Шлейхера та його послідовників; 3) молодограматичний, що виник у 70-ті роки XIX ст. На перших двох етапах досліджувалися глобальні філософські проблеми, спостерігалося прагнення до узагальнень.

Для третього етапу, в основі якого — філософія позитивізму, характерна відмова від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення фактів.

Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе інше вважали метафізикою. Саме тому такі питання мовознавства, як мова і «дух народу», походження мови, стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного процесу), мовні універсали, типологічна класифікація мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно- історичний метод, але його метою вже не була реконструкція прамови.

Ця течія виникла десь в 70-80 рр. Як реакція на незадовільний стан компаративістики. Термін «мололодограматизм» вперше вжив Фрідріх Царнке до представників Лейпцизького гуртка. Цей термін вживають в широкому і вузькому значенні.

У вузькому розуміння, молодограматиками називають представників лейпцизької школи (Г. Остгоф, Г.Пауль, К.Бругман). В широкому розумінні — всі ті, хто підтримував вчення Лейпцизької школи, а це: К.Вернер, П.Фортунато, В.Уітні, М.Бреаль.

Програмні роботи: Г. Остгоф та К.Бругман «Морфологічні дослідження в галузі індоєвропейських мов».

В основі методології молодограматизму лежало 2 принципи — психологізму та історизму. Молодограматики розглядали мову як індивід.явища, тобто мовні факти тлумачили в дусі індик. Мовотворчий процес і зміни, які відбувалися у мові — це наслідок того, що існує в індивіді. Спілкування за допомогою мови можливе лише тому, що психічне життя людей однакове.

Мову творить індивід, а це означає, що існує стільки мов, скільки є індивідів. У мові, крім випадкового і непоширеного існує також багато звичайного і поширеного. Боротьба цих двох стихій забезпечує розвиток мов, зумовлює мовні зміни. Принцип історизму знаходить обґрунтування в книзі Г. Пауля «Принципи історії мови» («енциклопедія молодограматизму»). Цей принцип вимагав у тлумаченні мовних фактів звертатися до їх минулого. Молодограматики досягли значних успіхів: покращили метод.принципи науки про мову; оформили фонетику як сам.науку; було закладено основи експериментальної фонетики; був усвідомлений механізм звукових змін фонетичних процесів; вимагали вивчати живі мови; прагнення вивчення живих мов зумовило виникнення лінгв.географії та діалектології; створили велику кількість іст.граматик, де основними були істор.фонетика і іст.морфологія; надійною стає методика порівн.досліджень.

Недоліки молодограматиків: їх діяльність обмежувалася розділами фонетики і морфології і обмежено вивчали лексикологію, семасіологію, синтаксис і явища словотвору; не розглядали мову як систему; не мали досягнень у сфері загальної теорії мови; специфічно витлумачували співвідношення індивідуального та колективного; хоч і закликали вивчати живі мови, але вивчали їх побіжно. Структурна лінгвістика. Докладніше: Структурна лінгвістика виникла і розвинулася у І половині.

На сучасному етапі розвитку науки про мову чітко виділяється чотири різновидності лінгвістичного структуралізму:. (глосематика),.,. Лондонська структуральна школа. Ці школи, хоч і мають суттєві відмінності, характеризуються і спільними рисами, а саме:. Усі структуральні школи виступили проти. Мовознавці усіх структуральних шкіл визнавали єдиним об'єктом лінгвістики структуру різних рівнів мови.

Представники усіх напрямів структуралізму вважали, що основним завданням лінгвістики є синхронне вивчення мов. Для усіх шкіл властива формалізація лінгвістичного аналізу. Майже всі, за винятком Празької школи, розгалуження структуралізму розглядають структуру як елемент іманентної системи, тобто такої системи, що існує сама в собі і для себе.

Докладніше: Основи етнолінгвістики були закладені Вільгельмом Гумбольдтом. Теоретично обґрунтовуючи порівняльно-історичний метод, він підкреслював: компаративістика матиме успіх тільки тоді, коли досліджуватиме мову не саму по собі, а одночасно з вивченням народного духу. Під значним впливом цих думок В. Гумбольдта, як і його ідеї про мову, що, маючи твірну силу, оточує звуковим ланцюгом певну етнічну групу, формуючи її світогляд, який може бути змінений тільки тоді, коли замінити цей звуковий ланцюг іншим, тобто, коли змінити мову, виникло два, цілком автономних, напрями етнолінгвістики — європейський і американський. Дослідники історії лінгвістичних учень кваліфікують перший з цих напрямів як в науці про мову.

Докладніше: На стику лінгвістики з суміжними областями знання виникло ряд суміжних дисциплін. До таких дисциплін відносяться такі:. Лінгвістика і предмет.

На стику лінгвістики і філософії, див.:,. Лінгвістика і предмет. На стику лінгвістики і (конкретніше, ), див.:. На стику лінгвістики і права, див.:.

На стику лінгвістики і:., див.:,. Лінгвістика і предмет. На стику лінгвістики і, див.:,. Лінгвістика і предмет суспільних наук. На стику лінгвістики і, див.:.

На стику лінгвістики і, див.:,. На стику лінгвістики і, див.:. На стику лінгвістики і, див.:. На стику лінгвістики і, див.:. Лінгвістика і методологія науки. На стику лінгвістики і методології науки, див.:.

Лінгвістика і методи «точних» наук. Лінгвістика і методи «дедуктивних» наук. На стику лінгвістики і, див.:. На стику лінгвістики і логіки, див.:,.

Лінгвістика і методи «емпіричних» наук. На стику лінгвістики і, див.:,. На стику лінгвістики і методів історії, див.:. На стику лінгвістики і методів географії, див.:, ,.

На стику лінгвістики і методів психології, див.:,. На стику лінгвістики і методів соціології, див.:. Лінгвістика і методи «технічних» наук (техніка). На стику лінгвістики і, див.:,. На стику лінгвістики і обчислювальної техніки, див.:,. Основи лінгвістичних досліджень = Fundamentals of Linguistic Research: Підруч.

Для вузів / О. Федоренко, С. Сухорольська, О. Франка, 2009. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К.: Академія, 2000.

Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства: Підручник. — Киів-Одеса: Либідь. — 1991.

Дорошенко С. І., Дудик П. С. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. — К.: Вища шк.-1974. Лекції зі вступу до мовознавства: Навчальний посібник. — К.: Вид. Ін-ту лінгвістики і права. — 1995. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. — К.: Вища шк.

Головне вид-во. — 1985. Л., Мацько Л. І. Вступ до мовознавства: Практикум. — К.: Вища шк. — 1989. Іванишин В., Радевич-Винницкий Я. Мова і нація: Тези про місце і роль мови в національному відродженні України. — Дрогобич: Відродження. Вступ до фонетики / Пер. З румун. — К.: Вища шк. — 1974. Фердінан де Сосюр.

Курс загальної лінгвістики / Пер. З фр. — К.: Основи, 1998. — 324с.

Теорія інформації, або інформатика (її розгляда­ють то як самостійну науку, то як складову частину кібернетики), вивчає проблеми передавання, прийман­ня, зберігання, перетворення і обчислення інформа­ції, її власний об'єкт — функціонування інформації в системах «людина — людина» і «людина — маши­на — людина». Водночас одним із об'єктів вивчення теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації. Крім того, теорія інформації зми­кається з лінгвістичним забезпеченням інформаційних систем. Зв'язок мовознавства з теорією інформації по­значився на використанні її понять у лінгвістичних дослідженнях. Зокрема, такі поняття, як код (спосіб за­пису повідомлення), біт (одиниця виміру інформації), надлишковість (різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації), ентро­пія (міра невизначеності обсягу недостатньої інформа­ції, яка залежить від кількості знаків у коді й імовір­ності їх появи в тексті) та багато інших стали лінгвіс­тичними термінами.

Отже, серед явищ, які є об'єктами різних наук, важко знайти такий об'єкт, який хоча б віддалено нагадував людську мову. Мову можна вивчати з найрізноманітні­ших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багато-аспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс чиаленних дисциплін і напрямів, які то зближуються і 18 Мовознавство як наука перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром. ^ Прикладне мовознавство Стрімкий науково-технічний розвиток, який став особливо помітним у другій половині XX ст., характе­ризувався тим, що наука і техніка входили в усі сфери людської діяльності. Лінгвістика з периферійної науки стала однією з найвагоміших.

Суттєвою особливістю сучасної науки загалом і мо­вознавства зокрема є прагнення до фундаментальних теоретичних досліджень. Водночас з теоретичним по­глибленням пізнання свого об'єкта наука розширює сферу практичного застосування своїх результатів.

Так, саме в другій половині XX ст. Виникають такі нові галузі мовознавства, як лінгводидактика, інтерлінгвіс­тика, обчислювальна, інженерна лінгвістика тощо, які належать до галузі прикладної лінгвістики.

Прикладна лінгвістика — напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи розв ' язання практичних завдань, пов ' язаних із використай - ням мови, і зорієнтований на задоволення суспільних потреб. До традиційних проблем прикладної лінгвістики належать укладання словників, розробка алфавітів і систем письма, транскрипції усного мовлення та транс­літерації іншомовних слів, лінгвістичне обґрунтування викладання рідної та іноземних мов, переклад з однієї мови на іншу, стандартизація й уніфікація науково-тех­нічної термінології, укладання спеціальних лінгвістич­них довідників, створення штучних мов, удосконалення орфографії і пунктуації, мовна культура тощо.

До нових проблем прикладної лінгвістики належать автоматичний (машинний) переклад, створення інфор­маційних мов, автоматичне анотування та індексуван­ня документів, лінгвістичне забезпечення роботи ін­формаційних систем, автоматична переробка текстової інформації, лінгвістичне забезпечення автоматичних систем управління (АСУ), автоматичний аналіз (роз­пізнавання) й автоматичний синтез тексту та ін. Прик­ладна лінгвістика тісно пов'язана з математикою, кі­бернетикою та інформатикою. Найважливіші проблеми прикладного мовознавства — машинний переклад та інформаційна служба. ^ Мовознавство як наука 19 Проблемі машинного перекладу вже майже 50 ро­ків.

Першого робота-перекладача демонстрували в 1954 р. Він перекладав окремі фрази з російської мови на англійську. Однак оптимістичні заявки вчених щодо можливостей автоматичного пе­рекладу не справдилися. Поки що результати в цій га­лузі скромні. Пояснюється це багатьма труднощами, які на сучасному етапі важко подолати. Головні з них пов'язані з тим, що машина зовсім по-іншому, ніж мо­зок людини, сприймає мову і не може так, як людина, здійснювати аналіз і синтез тексту.

Це зумовлено, по-перше, асиметрією мовних знаків і мовлення загалом (неоднозначність слів і фраз, невідповідність між смис­ловим і формальним членуванням речень тощо). Лю­дина за кожною фразою бачить ситуацію, машина — ні.

По-друге, машина поки що не вміє визначати зв'яз­ки слів, особливо у разі вільного порядку слів, і син­тагматично членувати фрази, які поза ширшим кон­текстом допускають варіативність. Нині машинний переклад залишається проблемою, хоча створено чи­мало програм перекладу нескладних текстів у СІЛА, Великобританії, Франції, Чехії, Росії, Україні та інших країнах. Створені також синтезатори мовлення, але й вони не досконалі.

Існує думка, що з часом машини зможуть перекладати ділові й наукові тексти. Що ж стосується художніх, особливо поетичних, текстів, то і в далекому майбутньому їх переклад буде непідвладний машині.

Однією з актуальних проблем прикладної лінгвіс­тики є проблема інформаційної служби, точніше проб­лема лінгвістичного забезпечення інформаційно-пошу­кових систем машинного типу, метою яких є зберіган­ня, пошук і видача інформації. З проблемою пошуку інформації пов'язані питання компресії тексту й авто­матичного реферування. Тут велике значення має ста­тистика. «Читаючи» текст, машина відбирає найчас-тотніші слова і, комбінуючи їх за певними правилами, складає анотацію.

Незважаючи на нерозв'язані питання і недоскона­лість сучасних програм, машина і нині полегшує працю лінгвіста. Вона зберігає в пам'яті текстові ілюстрації значень слів, може розташувати слова за алфавітом, дати оточення кожного слова, підрахувати частоту вживання слова тощо. Так, за допомогою машини був створений «Частотний словник російської мови» за ре- 20 ^ Мовознавство як наука дакцією Л. Машина опрацювала мільйон слововживань, що не під силу й великому колективу науковців. У нашій країні створено Український мовно-інфор­маційний фонд Національної академії наук, завданням якого є організація автоматизованої системи для укла­дання одномовних українських та двомовних (пере­кладних українсько-іншомовних й іншомовно-україн­ських) словників. У цьому фонді готується фундамен­тальна академічна електронна лексична картотека, яку невдовзі зможуть використовувати мовознавці для сво­їх теоретичних досліджень.

Дані лінгвістики застосовують також у військовій справі. Зокрема, створюється особлива командна мо­ва, яка за широкого використання технічних засобів дає можливість у складних умовах ведення бойових дій ефективно здійснювати зв'язок з підрозділами (див. Про це: Колгушкин 1970). Лінгвістичні знан­ня стають у пригоді й фахівцям, які займаються коду­ванням і дешифруванням.

Встановлені лінгвістикою факти використовують і в такій, здавалось би, далекій від неї сфері, як медицина. Йдеться передусім про лікування порушень роботи ділянок головного мозку, які керують мовленням (докладніше див.: Лурия 1975). Окреслені міждисциплінарні зв'язки мовознавства і деякі аспекти прикладної лінгвістики засвідчують значне зростання питомої ваги мовознавства в системі сучасних наук і надзвичайно широкий спектр його практичного застосування. Існує думка, що XXI ст. Бу­де віком кібернетики і лінгвістики. Що є предметом мовознавства?

Визначте зміст і завдання курсу загального мовознавства. Чим різняться конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мо­вознавство? У чому полягає різниця між курсами загального мовознавства і вступу до мовознавства? Охарактеризуйте зв'язки мовознавства з іншими суспільними і природничими науками. Яка роль курсу загального мовознавства в підготовці вчителя-словесника? Мовознавство як наука 21 Література Основна Білецький А.

Про мову і мовознавство. 11—18, 125—130,171—172. М., Головин Б. Общее язьїкознание. 7—49, 279—292. Очерки по общему язьїкознанию. Общее язьїкознание.

— Казань, 1981. Общее язьїкознание/ Под общ. — Минск, 1983. Додаткова Хроленко А. Общее язьїкознание.

Руководство к самост. Работе над курсом. Загальна структура лінгвістичних знань // Мовознавс­тво. Место лингвистики в системе наук и использование в ней методов других наук // Вопр. Проблема предмета язьїкознания // Вестник Ленин-град. Единство предмета науки о язьіке // Изв. Научно-техническая революция и лингвистика // Вопр.

Лингвистика и современное состояние машинного перево-да в стране // Вопр. Мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України //Друкарство. — Січень-квітень.

Пиотровский Р. О коллективной паранойє в науке // Вісник Київсь­кого лінгвістичного університету. Серія: Філологія. Русанівський В. М., Тараненко О. О., Широков В.

Теоретико-лінгвіс-тичні засади та інформаційно-комп'ютерне забезпечення україномовних лін­гвістичних інтелектуальних систем // Мовознавство. Історія мовознавства 2.1. Історія лінгвістичної думки до XIX ст. Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком — виходом «Універсальної грама­тики», інші — початком XIX ст. — появою порівняль­но-історичного мовознавства, визначаючи весь попе­редній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важли­вих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі зна­ченням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому.

У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класич­ну, арабську. ^ Мовознавство в Давній Індії Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійсь­ка. Вона налічує 3000 років. Виникнення давньоіндійського мовознавства зумов­лене суто практичними потребами. Із покоління до по­коління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа, Історія лінгвістичної думки до XIX ст. 23 Яджурведа й Атхарваведа.

Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхід­но оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозу­мілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту — літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. Є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінг­вістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються де­які мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики. Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст.

Досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст. Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Па­ніні (V—IV ст. Є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вва­жають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання.

Для легкого запа­м'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано. Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтак­сичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумо­вило введення ним понять фонеми та нульової морфе­ми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст. Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вва­жав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються сло­ва, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) — речення і тексти.

Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і за­кінченнями. З часом це було перенесено і в лексико­графію (див. Далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну фор­малізовану схему і є породжувальною за своїм харак- 24 Історія мовознавства тером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжу вальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод (у бага­тьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зраз­ком опису класичного санскриту. Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. Є.), Вараручі (III або II ст. Є.), Катьяяна (ІП ст.

Є.), Патанджалі (П ст. Є.), Бхартріхарі (V—VI ст. Є.) розвивають учення Паніні.

Зокрема, вони виділяють чо­тири частини мови — ім'я, дієслово, прийменник і част­ку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, даваль­ний, знахідний, орудний, місцевий і аЬІаііуиз, але нази­вають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади.

Складотворчим вважають голосний звук. Давньоіндійські вчені започаткували ідею історич­ного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчен­ня.

Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до то­го, як його стали використовувати в Європі. Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Яска склав коментарі до Вед — пояс­нення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словни­ком є словник Амари — «Амаракоша» (V ст. Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: иіФ «знати», іий-«штовхати», рас- «варити», ЬНаг- «нести». Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми.

Кочерган Загальне Мовознавство Онлайн

Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислю­вав трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстракт­ний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мов­лення). Історія лінгвістичної думки до XIX ст. 25 Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство інду­сів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців» Томсен 1938: 10.

^ Давньокитайське мовознавство Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І ти­сячоліття до н. З'явилися тлума­чення незрозумілих слів у давніх текстах, а також пра­ці про зв'язок між словом і властивостями позначува-ного ним предмета чи явища. Китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначува-ному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль­ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо­відно до назви цього становища. Було укладено перший ієрогліфіч­ний словник.

Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві. Першим класиком китайського мовознавства вва­жають Сю Шеня (І ст. Він здійснив класифіка­цію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим ко­ристуються до наших днів). Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II— III ст.

Китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. Опрацьований Сю Шенем аналіз ієрогліфів з'явився раніше, ніж перші праці з фонетики. Це пояснюється складністю структури китайських ієрогліфів, які ви­магають уміння членувати їх на частини і складати їх із частин. Створення таких словників зумовлене та­кож великою кількістю ієрогліфів, запам'ятовування яких перевищує потенції людської пам'яті. На китайську лінгвістичну традицію вплинув скла­довий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексич­ній одиниці й розглядається як основна одиниця і лек­сики, і граматики.

Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як 26 Історія мовознавства розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що зали­шилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціал-лю і фіналлю. Ініціаль — приголосний, з якого почина­ється склад, а фіналь — усе інше (голосний + приголос­ні). Фіналь утворює риму.

Китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з євро­пейською традицією та її прийняття. Такий підхід по­в'язаний із жорсткою структурою китайського складу Алпатов 1998: 34.

З'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIII ст. Укладено великий слов­ник, який містить 47 035 ієрогліфів і 1995 їх варіантів. Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли не­значну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхід­ності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афік­сації (правда, є службові слова, але їх описували в лек­сикографії). Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови (немає словозміни, а синтаксично більшість слів може виступати в найрізноманітніших позиціях). Хоча синтаксис є дуже важливим для китай­ської мови, він не став об'єктом вивчення.

Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Перша граматика китайсь­кої мови з'явилася 1898 р.

І то під впливом європей­ської традиції. Досліджували китайські мовознавці й питання діа­лектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимоло­гію китайських імен.

Китайське мовознавство аж до кінця XIX ст. Розви­валося самостійно без будь-яких впливів інших лінгві­стичних традицій. Китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу євро­пейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує, Історія лінгвістичної думки до XIX ст.

27 хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися. Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство. ^ Мовознавство в Давній Греції та Римі У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз­няють два періоди: філософський (V— III ст. Є.) і александрійський (III ст.

^ Філософський період.У цей період предметом на­укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (рЬузеі) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю­ється людьми за умовною згодою, свідомо (ІЬезеі). Так, Геракліт (VI—V ст. Є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти­лежну думку висловив філософ Демокріт (V— IV ст. Є.): імена речам дають люди на свій розсуд.

Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід­ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива­ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ­ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна­ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати­ся; 5) існують поняття без однослівної назви. Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. Є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак­тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз­ви встановлюються законом.

Сам Платон не підтри­мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли­вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр.

Є.) у своїх творах «Пое­тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо- 28 Історія мовознавства міжні слова (сполучники та зв'язку).

Щоправда, Арі-стотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди­катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла-тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего­рії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко­вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож­на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві. Арістотелю мовознавство завдячує також введен­ням поняття початкової форми (для імен — форма на­зивного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і гра­матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед­ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Подальша робота з уточнення мовних категорій по­в'язана з філософською школою стоїків (від назви пор­тика Зіоа в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст.

Є., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при­страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класи­фікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз­ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін­ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив­ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни­ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло­гії. Однак, не маючи наукових принципів етимологізу­вання, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми­лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір­ностей.

Загальне Мовознавство Кочерган Скачать Бесплатно

Ця дискусія мала важливе значення для ство­рення нормативної граматики, де поряд із граматични­ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й Історія лінгвістичної думки до XIX ст. 29 аномалістами була настільки популярною, що привер­нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо­вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію. Александрійський період. Бурхливого розвитку кла­сична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійсь-кій державі Птолемеїв (III ст. Є.) — Єгипті.

Саме тут граматика відокремилася від філосо­фії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Ес-хіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтер­претації цих творів, нормуванням спільної єдиної лі­тературної мови всієї Греції — так званого койне. Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. Є.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. Є.) і Аполлоній Діскол (II ст. Арістарх Самофра­кійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зво­дились до розбору текстів і виправлення помилок.

Кочерган Загальне Мовознавство 1999 Скачать

Най­більшою заслугою Арістарха Самофракійського є ство­рення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займен­ник, прислівник, сполучник, прийменник, член (ар­тикль), і класифікація набула завершеного вигляду. Учень Арістарха Самофракійського ^ Діонісій Фра­кійськийстворив підручник граматики. У цьому під­ручнику він уперше трактує частини мови в суто мор­фологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить по­няття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину­лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).

^ Аполлоній Діскол— основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словоспо­лучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкіль­них граматик. Крім граматики александрійські мовознавці глибо­ко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголос­ні.

У букві розрізняли два елементи — зображення і назву. Зо Історія мовознавства Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна­льних праць. Римські мовознавці переповідали погля­ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116— 27 рр. Є.), де описано граматичну систему латинсь­кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла­тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст.

Є.), де вперше подано впорядковану латинську граматич­ну термінологію, яка стала основою термінології су­часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан­ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. Є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов. Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар­тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від­крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи­ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис­тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту).

Прикладом є підручник із красномовства «Іпзіііиііо огаїогіа» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. ^ Давнє арабське мовознавство Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був багатонаціо­нальною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю­вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі­ренейський півострів.

Державна політика була спря­мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї­ну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія — магометанство (іслам). Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і бо­ротьба проти засмічення літературної мови. Історія лінгвістичної думки до XIX ст. 31 Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен­нями індійських і грецьких філологів.

Кочерган Загальне Мовознавство 2008 Скачать

Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики. В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м.

Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи. Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі —. книга») басрійського граматис­та Сібавейхі (прибл.

753 — 796 рр.)- Це повна грамати­ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце­си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти. Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв­ляли факти невідповідності між звучанням і написан­ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфіч­не для семіто-хамітських мов явище — внутрішню флексію. На початку X ст.

В арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа­рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоре­тичні питання, зокрема проблему походження мови. Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси­кографії.

Вони уклали чимало багатотомних словни­ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерела­ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329— 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на­зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло­вом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот сино­німів, верблюда — тисяча. Один учений, виявивши чо­тириста синонімів до слова, що означає «біда», вигук­нув: «Імена бід самі по собі біда!» Арабська лінгвістична традиція вплинула на серед­ньовічного тюрколога.